Налоговый кодекс

П Р О П О З И Ц І Ї
до Податкового кодексу України


Прийнятий парламентом 18 листопада 2010 року Податковий кодекс України несе суттєві ризики, що можуть обернутися звуженням прав громадян і порушенням засадничих гарантій прав і свобод, визначених Конституцією України.


І. ПОРУШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ

У Кодексі проігноровано закріплений у статті 62 Конституції України принцип невинуватості особи та звільнення її від необхідності доведення своєї правоти.
Так, у разі, якщо платник податків в адміністративному порядку оскаржує будь-яке рішення податкового органу, тягар доведення помилковості такого рішення покладається на платника (пункт 56.4 статті 56). Іншими словами, в даному випадку Кодекс виходить із того, що податковий орган у відносинах із платником податків апріорі правий.
Вважаю, що такий підхід є неприйнятним у демократичному суспільстві і тому потребує кардинальної зміни.
Адже у випадку судового оскарження того самого рішення податкового органу за процедурою Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення правомірності такого рішення несе суб’єкт владних повноважень.
Пропоную цей принцип запровадити і в податкове законодавство, передбачивши, що обов'язок доведення правомірності рішення контролюючого органу, в тому числі щодо нарахувань податкових зобов'язань, покладається на контролюючий орган.
У зв'язку з цим абзац перший пункту 56.4 статті 56 Кодексу пропоную викласти в такій редакції:
"56.4. Під час процедури адміністративного оскарження обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом у випадках, визначених цим Кодексом, або будь-яке інше рішення контролюючого органу є правомірним, покладається на контролюючий орган".
Це буде запорукою виконання норм статті 62 Конституції України щодо принципу невинуватості особи та необхідності доведення вини у відносинах громадян з органами податкової служби.

ІІ. ПОРУШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ ЗАХИСТУ ОСОБОЮ СВОЇХ ПРАВ І СВОБОД

А. Кодекс запроваджує можливість обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків за результатами перевірки, навіть якщо правомірність результатів цієї перевірки оскаржується платником податків у суді.
Більше того, у разі порушення такої кримінальної справи платник податку фактично буде позбавлений можливості довести процедуру судового оскарження результатів податкової перевірки до кінця і одержати рішення суду по суті.
Між тим, нині чинна процедура адміністрування податків та зборів відповідні гарантії забезпечує. У законодавстві наявні норми, за якими платник податку за будь-яких обставин вправі одержати рішення суду, що спростує або підтвердить правомірність вимог контролюючого органу.
Скасування таких норм, що зроблено в Кодексі, є звуженням обсягу і змісту існуючих прав громадян і не відповідає конституційній забороні звужувати обсяг і зміст існуючих прав громадян при прийнятті нових законів (стаття 22 Конституції України).
Це також порушує гарантоване Основним Законом держави право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (стаття 55), яке за Конституцією України не може бути обмежено (стаття 64).
У зв'язку з цим пропоную доповнити главу 4 "Визначення суми податкових та/або грошових зобов’язань платника податків, порядок їх сплати та оскарження рішень контролюючих органів" розділу ІІ "Адміністрування податків, зборів (обов’язкових платежів)" Кодексу такими положеннями:
"№.№. Якщо платник податків оскаржує рішення податкового органу до суду, обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може грунтуватися на такому рішенні контролюючого органу до остаточного вирішення справи судом. Це правило не поширюється на випадки, коли таке обвинувачення базується не тільки на рішенні контролюючого органу, а й доведено на підставі додатково зібраних доказів відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України.
Порушення кримінальної справи за будь-якими приводами та підставами стосовно платника податків або його службових (посадових) осіб не може бути підставою для зупинення провадження у справі або залишення без розгляду скарги (позову) такого платника податків, поданої до суду у межах процедури апеляційного узгодження".

Б. Звуженням існуючого конституційного права платників податків на судове оскарження рішень податкових органів (стаття 55 Конституції України) є й інше положення Кодексу.
Ідеться про запровадження правила, за яким факт звернення платника податку до суду із позовом на рішення про визначення суми податкового зобов'язання одразу тягне виникнення у нього обов'язку сплатити цю суму (пункт 56.17 статті 56 Кодексу).
Для недопущення такого звуження існуючого права платників податків на судове оскарження пропоную виключити з Кодексу підпункт 56.17.4 пункту 56.17 статті 56.
Натомість пропоную доповнити главу 4 "Визначення суми податкових та/або грошових зобов’язань платника податків, порядок їх сплати та оскарження рішень контролюючих органів" розділу ІІ "Адміністрування податків, зборів (обов’язкових платежів)" Кодексу положенням такого змісту:
"№.№. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили".

В. Кодексом запроваджується норма, за якою податкове зобов'язання, що нараховане, утримане податковим агентом відповідно до норм Кодексу, не підлягає оскарженню (підпункт 56.11.2 пункту 56.11 статті 56). Таким чином унеможливлюється оскарження працівником суми зобов'язання, наприклад, зі сплати податку на доходи фізичних осіб, нарахованого роботодавцем із сум заробітної плати.
Це обмежує конституційне право особи захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами (стаття 55 Конституції України). Встановлення такого обмеження не відповідає конституційному принципу неможливості обмеження зазначеного конституційного права (стаття 64 Конституції України).
Виходячи з цього, пропоную виключити з Кодексу підпункт 56.11.2 пункту 56.11 статті 56.

Г. У деяких випадках Кодекс дозволяє проведення документальних та фактичних перевірок без видання наказу керівника контролюючого органу. В тих же випадках, коли видання такого наказу і передбачено, Кодекс позбавляє платника податків права одержати його копію.
За таких обставин платник податків обмежується у праві судового оскарження рішення про проведення перевірки, що не відповідає статті 55 Конституції України.
Вважаю за необхідне передбачити у Кодексі положення про обов'язкове видання наказу керівника контролюючого органу для проведення документальних та фактичних перевірок, а також про необхідність надання платнику податків копії відповідного наказу.
Кодексом також передбачається можливість зупинення органами державної податкової служби документальних виїзних перевірок великого платника податків на загальний строк, що не перевищує 30 робочих днів, а в окремих випадках на необмежений строк. За таких умов може виникнути ситуація, коли під час проведення перевірок правомірності заявлених до бюджетного відшкодування сум податку на додану вартість буде значно відтерміновано таке відшкодування, що в свою чергу на необмежений строк зменшить обігові кошти підприємств.
У зв'язку з цим пропоную:
1) пункт 77.4 статті 77 викласти в такій редакції:
"77.4. Про проведення документальної планової перевірки керівником органу державної податкової служби приймається рішення, яке оформлюється наказом.
Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки";
2) пункт 78.4 статті 78 викласти в такій редакції:
"78.4. Про проведення документальної позапланової перевірки керівник органу державної податкової служби приймає рішення, яке оформлюється наказом.
Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки";
3) пункт 79.2 статті 79 викласти в такій редакції:
"79.2. Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки";
4) абзац перший пункту 80.2 статті 80 викласти в такій редакції:
"80.2. Фактична перевірка може проводитись на підставі рішення керівника органу податкової служби, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику під розписку до початку проведення такої перевірки, та за наявності хоча б однієї з таких обставин";
5) абзац перший пункту 81.1 статті 81 викласти в такій редакції:
"81.1. Посадові особи органу державної податкової служби вправі приступити до проведення документальної виїзної перевірки за наявності підстав для її проведення, визначених цим Кодексом, і фактичної перевірки, яка проводиться з підстав, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування органу державної податкової служби, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (об’єкта), перевірка якого проводиться (прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи  платника податку, який перевіряється), мета, вид (планова або позапланова), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника органу державної податкової служби або його заступника, що скріплений печаткою органу державної податкової служби";
6) пункт 82.4 статті 82 викласти в такій редакції:
"82.4. Проведення документальної виїзної планової та позапланової перевірки великого платника податків може бути зупинено за рішенням керівника податкового органу, що оформляється наказом, копія якого не пізніше наступного робочого дня вручається платнику податків або його уповноваженому представнику під розписку, з подальшим поновленням її проведення на невикористаний строк.
Зупинення документальної виїзної планової, позапланової перевірки перериває перебіг строку проведення перевірки в разі вручення платнику податків або його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про зупинення документальної виїзної планової, позапланової перевірки.
При цьому перевірка може бути зупинена на загальний строк, що не перевищує 30 робочих днів, а в разі необхідності проведення експертизи, отримання інформації від іноземних державних органів щодо діяльності платника податків, завершення розгляду судом позовів з питань, пов’язаних з предметом перевірки, відновлення платником податків втрачених документів перевірка може бути зупинена на строк, необхідний для завершення таких процедур.
Загальний термін проведення перевірок, визначених у пунктах 200.10 та 200.11 статті 200 цього Кодексу, з урахуванням установлених цим пунктом строків зупинення не може перевищувати 60 календарних днів";
7) пункт 85.2 статті 85 викласти в такій редакції:
"85.2. Платник податків зобов'язаний надати посадовим (службовим) особам органів державної податкової служби у повному обсязі всі документи, що належать до предмета перевірки або пов'язані з ним. Такий обов'язок виникає у платника податків після початку перевірки.
При цьому великий платник податків зобов’язаний також надати в електронному вигляді з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб (у форматі та порядку, визначених центральним органом державної податкової служби) копії документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів, не пізніше робочого дня, наступного за днем початку документальної виїзної планової, позапланової перевірки, документальної невиїзної перевірки".

ІІІ. ПОРУШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ ПРАВА ВЛАСНОСТІ, ПРАВА ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

А. У Кодексі передбачено можливість установлення платнику податків заборони вчиняти будь-які дії щодо свого майна, крім дій з його охорони, зберігання та підтримання у належному функціональному та якісному стані, шляхом застосування адміністративного арешту майна на строк до 96 годин (пункти 94.3 і 94.10 статті 94).
Однак не виключається ситуація, коли деякі види майна, на яке може бути накладений арешт, можуть бути задіяні у виробничій або іншій господарській діяльності.
За цих обставин обмеження можливості платника податків використовувати належне йому майно у такій діяльності може заблокувати підприємницьку діяльність платника податків, а отже, призвести до порушення конституційних гарантій підприємницької діяльності, гарантій непорушності права власності (статті 41, 42 Конституції України)
До того ж Кодекс створює підгрунтя для маніпуляцій з тривалістю адміністративного арешту майна.
Зокрема, за пунктом 94.10 статті 94 Кодексу в разі звернення керівника відповідного органу державної податкової служби (його заступника) до суду за продовженням строку адміністративного арешту, накладеного на майно платника податків, строк дії такого арешту майна автоматично продовжується до прийняття судом остаточного рішення, що набрало законної сили.
Іншими словами, платник податків на невизначений строк обмежується у праві розпоряджатися належним йому майном просто за фактом звернення податкового органу до суду.
Така норма може бути використана для зловживань та безпідставного розтягнення у часі дії адміністративного арешту без наявного рішення суду, що порушує конституційне право власника розпоряджатися своєю власністю (стаття 41 Конституції України).
Вважаю, що 96-годинний строк адміністративного арешту є достатнім для того, щоб звернутися до суду та отримати рішення про обгрунтованість адміністративного арешту, і що адміністративний арешт не може обмежувати дальше використання арештованого майна для здійснення підприємницької діяльності.




Тож пропоную:
1) пункти 94.3 і 94.5 статті 94 викласти відповідно в такій редакції:
"94.3. Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті";
"94.5. Арешт майна може бути повним або умовним.
Повним арештом майна визнається заборона платнику податків на реалізацію прав розпорядження або користування його майном. У цьому випадку ризик, пов'язаний із втратою функціональних чи споживчих якостей такого майна, покладається на орган, який прийняв рішення про таку заборону.
Умовним арештом майна визнається обмеження платника податків щодо реалізації прав власності на таке майно, який полягає в обов’язковому попередньому отриманні дозволу керівника відповідного органу державної податкової служби на здійснення платником податків будь-якої операції з таким майном. Зазначений дозвіл може бути виданий керівником органу державної податкової служби, якщо за висновком податкового керуючого здійснення платником податків окремої операції не призведе до збільшення його податкового боргу або до зменшення ймовірності його погашення";
2) пункт 94.10 статті 94 викласти в такій редакції:
"94.10. Арешт на майно може бути накладено рішенням керівника органу державної податкової служби (його заступника), обгрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.
Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено). У цих випадках таке майно перебуває під режимом адміністративного арешту протягом строку, визначеного законом для визнання його безхазяйним, або у разі коли майно є таким, що швидко псується,  протягом граничного строку, визначеного законодавством. Порядок операцій з майном, власника якого не встановлено, визначається законодавством з питань поводження з безхазяйним майном.
Строк, визначений цим пунктом, не включає добові години, що припадають на вихідні та святкові дні";
3) пункти 94.19 – 94.21 статті 94 викласти в такій редакції:
"94.19. Припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв’язку з:
94.19.1. відсутністю протягом строку, зазначеного у пункті 94.10, рішення суду про визнання арешту обґрунтованим;
94.19.2. погашенням податкового боргу платника податків;
94.19.3. усуненням платником податків причин застосування адміністративного арешту;
94.19.4. ліквідацією платника податків, у тому числі внаслідок проведення процедури банкрутства;
94.19.5. наданням відповідному органу державної податкової служби третьою особою належних доказів про належність арештованого майна до об’єктів права власності цієї третьої особи;
94.19.6. скасуванням судом або органом державної податкової служби рішення керівника органу державної податкової служби (його заступника) про арешт;
94.19.7. прийняттям судом рішення про припинення адміністративного арешту;
94.19.8. пред'явленням платником податків свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта господарювання, дозволів (ліцензій) на провадження діяльності, торгових патентів, сертифікатів відповідності реєстраторів розрахункових операцій;
94.19.9. фактичним проведенням платником податків інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки.
94.20. У випадках, визначених підпунктами 94.19.2  94.19.4, 94.19.8, 94.19.9 пункту 94.19 цієї статті, рішення щодо звільнення з-під арешту майна приймається органом державної податкової служби.
У разі якщо рішення про звільнення майна з-під арешту прийнято стосовно арешту, який було визнано судом обґрунтованим, орган державної податкової служби повідомляє про своє рішення відповідний суд не пізніше наступного робочого дня.
94.21. У разі коли майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадках, визначених пунктами 94.19.1, 94.19.6, 94.19.7, 94.19.9, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється";
4) ураховуючи викладене, у підпункті 20.1.12 пункту 20.1 статті 20 слова "а також продовження строку адміністративного арешту майна платників податків та накладення арешту на кошти на банківських рахунках платника податків" та підпункт 20.1.20 пункту 20.1 статті 20 виключити.

Б. Кодексом передбачено застосування права податкової застави щодо майна платника податків. При цьому визначається, що така застава поширюється на майно, балансова вартість якого може сягати двократного розміру суми податкового боргу (пункт 89.2 статті 89).
На практиці це може призвести до порушень конституційних гарантій права власності, права здійснення підприємницької діяльності, конституційного принципу непорушності прав людини (статті 21, 41 і 42 Конституції України).
Як визначив Конституційний Суд України, розмір податкової застави виходячи із загальних принципів права повинен відповідати сумі податкового зобов'язання, в іншому випадку це може призвести до позбавлення платника не тільки прибутків, а й інших активів, ставлячи під загрозу його подальшу підприємницьку діяльність аж до її припинення (Рішення від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 у справі про податкову заставу).
Для уникнення такого порушення прав людини у Кодексі має бути визначено, що податкова застава поширюється на майно, балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу.
Тому пропоную пункти 89.2, 89.5 і 89.6 статті 89 викласти відповідно в такій редакції:
"89.2. З урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
У разі якщо балансова вартість такого майна не визначена, його опис здійснюється за результатами оцінки, яка проводиться відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".
У разі збільшення суми податкового боргу складається акт опису до суми, відповідної сумі податкового боргу платника податків, у порядку, передбаченому цією статтею.
Право податкової застави не поширюється на майно, визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 цього Кодексу, на іпотечні активи, що належать емітенту та є забезпеченням відповідного випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, на грошові доходи від цих іпотечних активів до повного виконання емітентом зобов’язань за цим випуском іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові доходи від нього до повного виконання емітентом зобов’язань за відповідним випуском звичайних іпотечних облігацій";
"89.5. У разі коли на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в повному обсязі.
Платник податків зобов'язаний не пізніше робочого дня, наступного за днем набуття права власності на будь-яке майно, повідомити орган державної податкової служби про наявність такого майна. Орган державної податкової служби зобов'язаний протягом трьох робочих днів з дня отримання зазначеного повідомлення прийняти рішення щодо включення такого майна до акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави та балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, або відмовити платнику податків у включенні такого майна до акта опису.
У разі коли орган державної податкової служби приймає рішення про включення майна до акта опису, складається відповідний акт опису, один примірник якого надсилається платнику податків з повідомленням про вручення.
До прийняття відповідного рішення органом державної податкової служби платник податків не має права відчужувати таке майно.
У разі порушення платником податків вимог цього пункту він несе відповідальність згідно із законом.
89.6. Якщо майно платника податків є неподільним і його балансова вартість більша від суми податкового боргу, таке майно підлягає опису у податкову заставу у повному обсязі".

В. Підпункти 20.1.13 і 20.1.14 пункту 20.1 статті 20 Кодексу передбачають права органів державної податкової служби звертатися до суду щодо визнання недійсними правочинів, виконання яких пов’язано з оподаткуванням, а також щодо стягнення до бюджету коштів або майна, отриманого сторонами за нікчемними правочинами, господарськими зобов'язаннями, що визнані судом недійсними.
Ці положення не відповідають нормам Цивільного кодексу України, які визначають правові наслідки недійсності правочинів та нікчемних правочинів (параграф 2 глави 16 розділу ІV) і не передбачають обернення на користь держави майна, коштів, отриманих сторонами за зазначеними правочинами.
За таких обставин відтворення у Податковому кодексі України зазначених положень не може бути підтримано.
Тож пропоную підпункти 20.1.13 і 20.1.14 пункту 20.1 статті 20 Кодексу виключити і врегулювати порушені питання у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України".

ІV. ОБМЕЖЕННЯ ДЛЯ ВЕДЕННЯ
МАЛОГО БІЗНЕСУ

А. У Кодексі змінено правовий режим спрощеного оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва.
Погоджуючись із нагальною необхідністю реформування відносин у цій сфері, впровадження нових механізмів мотивації розвитку підприємництва, вважаю, що будь-які рішення з цього приводу мають ураховувати соціально-економічну ситуацію в державі, зокрема, щодо зайнятості населення, базуватися на світовому досвіді, мати чіткі орієнтири та перспективи.
Однак запропонований Кодексом підхід не розв'язує зазначених проблем, а навпаки, створює умови для породження нових, звужуючи обсяг та зміст існуючих прав осіб, які обирають спрощену систему оподаткування, обліку та звітності.
Запроваджуючи суттєві зміни у застосуванні спрощеної системи оподаткування, Кодекс не встановлює належних гарантій захисту прав фізичних осіб – платників єдиного податку у перехідний (трансформаційний) період.
Так, для суб'єктів спрощеної системи оподаткування, які мають адаптуватися до запроваджуваних Кодексом нових правил ведення обліку, не врегульовано питання, наприклад, обмеження частоти перевірок, водночас передбачено недостатній період часу (лише півроку) для застосування штрафних санкцій на рівні, що не має карного характеру.
Таким чином, відповідними положеннями Кодексу порушуються норми чинної Конституції України щодо гарантування права на підприємницьку діяльність, забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності (стаття 42), щодо недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів (стаття 22).
Для уникнення таких ризиків вважаю за необхідне зберегти чинну спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва і пропоную:
1) главу 1 розділу ХІV Кодексу виключити;
2) у розділі ХІХ Кодексу:
виключити абзаци десятий і одинадцятий пункту 1, абзац третій підпункту 2, підпункт 3 пункту 2, абзаци п'ятий і шостий пункту 3,
підпункт 7 пункту 4 розділу ХІХ;
в абзаці дев'ятому пункту 4 слова "перегляду граничного обсягу доходу, визначеного у пункті 291.1 статті 291 глави 1 цього Кодексу, а також" виключити;
3) у розділі ХХ:
у пункті 18 підрозділу 2 слова "з набранням чинності розділом XIV цього Кодексу" виключити;
підрозділ 8 викласти в такій редакції:
"Підрозділ 8. Особливості справляння єдиного податку та фіксованого податку
1. Встановити, що з 1 січня 2011 року до внесення змін до розділу XIV Податкового кодексу України в частині оподаткування суб’єктів малого підприємництва Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва" (з наступними змінами) та абзаци шостий – двадцять восьмий пункту 1 статті 14 розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 1392 "Про прибутковий податок з громадян" застосовуються з урахуванням таких особливостей:
1) платники єдиного податку не є платниками таких податків і зборів, визначених Податковим кодексом України:
а) податок на прибуток підприємств;
б) податок на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб  підприємців);
в) податок на додану вартість з операцій з постачання товарів та послуг, місце надання яких розташоване на митній території України, за винятком податку на додану вартість, що сплачується юридичними особами, які обрали ставку оподаткування 6 відсотків;
г) земельний податок, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення підприємницької діяльності;
ґ) плата за користування надрами;
д) збір за спеціальне використання води;
е) збір за спеціальне використання лісових ресурсів;
є) збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;
2) Нарахування, обчислення та сплата єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюється суб’єктами малого підприємництва, які сплачують єдиний податок відповідно до Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва" (з наступними змінами) або фіксований податок відповідно до абзаців шостого – двадцять восьмого пункту 1 статті 14 розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 1392 "Про прибутковий податок з громадян", у порядку, визначеному Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування";
3) єдиний податок або фіксований податок сплачується на рахунок відповідного бюджету в розмірі частини єдиного податку або фіксованого податку, що підлягають перерахуванню до цих бюджетів відповідно до норм Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва" (з наступними змінами) та Закону України "Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 3031, ст.195) (крім єдиного податку, який сплачується у січні 2011 року за останній звітний (податковий) період 2010 року). При цьому розподіл коштів єдиного податку або фіксованого податку на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та/або до Пенсійного фонду України Державним казначейством України не здійснюється;
4) зарахування до бюджетів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (у тому числі пенсійного страхування) єдиного податку, який сплачується у січні 2011 року за останній звітний (податковий) період 2010 року, здійснюється у порядку та на умовах, які діяли до 1 січня 2011 року;
5) повернення сум єдиного податку та фіксованого податку, які були сплачені до 1 січня 2011 року помилково або надміру, а також зарахування сум погашення податкового боргу, що сформувався станом на 31 грудня 2010 року, здійснюються у встановленому порядку з урахуванням цього підрозділу";

4) підпункт 12.4.1 пункту 12.4. статті 12 викласти в такій редакції:
"12.4.1. встановлення ставок єдиного податку в межах ставок, визначених актом законодавства";
5) у статті 14:
в абзаці четвертому підпункту 14.1.139 пункту 14.1 слова "розділу XІV цього Кодексу" замінити словом "законодавства";
підпункти 14.1.167, 14.1.239 виключити;
6) пункт 122.1 статті 122 викласти в такій редакції:
"122.1. Несплата (неперерахування) платником податків  фізичною особою сум єдиного податку в порядку та у строки, визначені актом законодавства, тягне за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків ставок податку, встановлених для фізичних осіб  платників єдиного податку, визначених законодавчим актом".

Б. Кодекс зобов'язує платників податку на додану вартість подавати до органу державної податкової служби податкові декларації по кожному окремому податку та збору, платником якого вони є, в електронній формі.
Установлення такого обов'язку для малих підприємств буде обтяжливим через відсутність належним чином підготовленого персоналу, відповідного технічного забезпечення.
Отже, вважаю, що для малих підприємств має бути збережено право вибору – подавати податкову декларацію в електронному чи паперовому вигляді.
У зв’язку з цим пропоную пункт 49.4 статті 49 Кодексу викласти в такій редакції:
"49.4. Платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації до органу державної податкової служби в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством".


V. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Кодекс надає повноваження з установлення місцевих податків та зборів (у тому числі на території Автономної Республіки Крим) сільським, селищним і міським радам. Водночас за Кодексом установлення місцевих податків і зборів в Автономній Республіці Крим може бути віднесено Верховною Радою України до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим (стаття 12).
Відтак може виникнути ситуація, коли на території Автономної Республіки Крим один і той же місцевий податок чи збір буде встановлений і Верховною Радою Автономної Республіки Крим, і відповідним органом місцевого самоврядування, причому, ймовірно, у різних розмірах. І обидва ці рішення будуть обов'язковими до виконання.
Цим буде порушено встановлене Конституцією України право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення через органи місцевого самоврядування, якими є сільські, селищні, міські ради (стаття 140).
Крім того, у даному випадку платники податків не знатимуть, рішеннями якого органу керуватися.
Зазначене може спричинити порушення конституційних принципів верховенства права, рівності і справедливості, з яких випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правових норм. Інший підхід не може забезпечити однакове застосування норм, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
Верховна Рада Автономної Республіки Крим Кодексом також наділяється правом установлювати в Автономній Республіці Крим загальнодержавний збір за першу реєстрацію транспортного засобу та змінювати розмір ставки цього збору (стаття 12). Таким чином, із набранням чинності Кодексом може виникнути ситуація, коли в Автономній Республіці Крим будуть встановлені додаткові пільги щодо збору за першу реєстрацію транспортного засобу або ж такий збір встановлено не буде. Це суперечитиме принципу загальності оподаткування, за яким кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями Кодексу (підпункт 4.1.1 пункту 4.1 статті 4 Кодексу).
Тому пропонував би розглянути питання щодо ненадання Верховній Раді Автономної Республіки Крим права встановлювати зазначені загальнодержавний і місцеві податки і збори та внести до Кодексу такі зміни:
у підпунктах 8.3 статті 8, підпункті 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 слова "Верховної Ради Автономної Республіки Крим" виключити;
підпункти 12.2.1 та 12.2.2 викласти в такій редакції:
"12.2.1. установлення на території Автономної Республіки Крим загальнодержавного збору, зазначеного у підпункті 9.1.9 (крім плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення) пункту 9.1 статті 9 цього Кодексу, у межах його граничних ставок, визначених цим Кодексом;
12.2.2. зміна розміру ставок збору, передбаченого підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 цієї статті, у межах його граничних ставок, визначених цим Кодексом, у порядку, встановленому цим Кодексом".


VІ. ОБМЕЖЕННЯ У ЗДІЙСНЕННІ НЕЗАЛЕЖНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Кодексом запроваджується обмеження для науковців, літераторів, артистів, художників, освітян, викладачів, лікарів, інженерів, архітекторів у використанні найманої праці. Вони можуть залучати до такої праці лише одну особу (підпункт 14.1.226 пункту 14.1 статті 14).
Запровадження такого обмеження призведе до штучного ускладнення діяльності зазначених осіб, заважатиме реалізації повною мірою їх творчих здібностей. Отже, це матиме наслідком порушення конституційних гарантій свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості осіб, які займаються такою діяльністю (стаття 54 Конституції України).
Таке рішення призведе й до скорочення робочих місць, що за нинішньої економічної ситуації є недопустимим.
Нарешті, це значною мірою обмежить можливість осіб здобути професійні навички в діяльності, кваліфікаційні вимоги для зайняття якою (адвокати, нотаріуси, аудитори, оцінщики) за чинними законами України передбачають наявність відповідного стажу.
Тож пропоную передбачити у Кодексу можливість використання під час здійснення незалежної професійної діяльності найманої праці не більше чотирьох осіб (як це передбачено Кодексом для фізичних осіб – платників єдиного податку) і викласти абзац другий пункту 14.1.226 в такій редакції:
"Незалежна професійна діяльність  участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою  підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб".

VІІ. ПОРУШЕННЯ ЗАСАД
ПЕРСОНАЛІЗАЦІЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У Кодексі порушується встановлений Конституцією України принцип, згідно з яким юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (частина друга статті 61).
Ідеться про те, що Кодексом з 1 січня 2013 року запроваджується норма, за якою право на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту виникає за фактом виникнення податкового зобов'язання (пункт 17 підрозділу 2 розділу ХХ). Це фактично покладає на платника податку відповідальність за додержання законодавства контрагентом.
У зв'язку з цим пропоную виключити з Кодексу положення пункту 17 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення".

VІІІ. ВІДСУТНІСТЬ МЕТОДОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НОВИХ ФОРМ ОБЛІКУ
ТА ЗВІТНОСТІ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ

Кодексом запроваджується ведення обліку та звітності суб'єктами господарювання через запровадження подання ними до податкових органів даних стосовно тимчасових та постійних податкових різниць.
Ураховуючи необхідність адаптаційного періоду для переходу на ведення обліку тимчасових та постійних податкових різниць платників податку на прибуток, для підготовки та затвердження методики бухгалтерського обліку податкових різниць, ознайомлення з нею платників податку, вважаю за доцільне перенести запровадження ведення такого обліку на 2012 рік.
У зв’язку з цим пропоную:
1) пункту 1 розділу ХІХ доповнити після третього абзацу новим абзацом такого змісту:
"абзацу третього пункту 46.2 статті 46, який набирає чинності з 1 січня 2012 року";
2) пункт 1 підрозділу 4 розділу ХХ доповнити другим абзацом такого змісту:
"Методика бухгалтерського обліку тимчасових та постійних податкових різниць затверджується у порядку, передбаченому Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", публікується до 1 квітня 2011 року та набуває чинності з 1 січня 2012 року. Суб’єкти господарювання – платники податку на прибуток подають фінансову звітність з урахуванням податкових різниць починаючи зі звітних періодів 2012 року".


ІХ. ВІДСУТНІСТЬ ЧІТКОГО ВИЗНАЧЕННЯ ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ПОДАТКОВОГО КОНТРОЛЮ ТА ЗБІЛЬШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТИСКУ

А. Кодекс невиправдано посилює адміністративний тиск на платників податків та нечітко визначає процедури здійснення податкового контролю. Це може призвести до зловживань з боку контролюючих органів і, відповідно, до порушень прав платників податків.
Крім того, Кодекс запроваджує нові, в тому числі необгрунтовані, підстави для проведення контролюючими органами перевірок.
Так, наприклад, перевірка додержання податкового законодавства платником податку на прибуток підприємств за наявності у нього протягом чотирьох послідовних базових звітних періодів у податковій звітності збитків може бути здійснена в рамках планової перевірки. У запровадженні такої підстави для позапланової перевірки немає потреби.
Необгрунтованими вбачаються підстави для перевірок, які не містять чітких об'єктивних критеріїв, а саме:
невідповідність показників звітності про використання реєстраторів розрахункових операцій, розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій відомостям, зазначеним в обов’язковій звітності;
виникнення потреби у перевірці повноти та своєчасності нарахування і сплати податків та зборів, виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, на підставі отриманих від особи відомостей про фінансово-господарські відносини з платником податків, яким не надано пояснень та належно засвідчених копій документів на обов’язковий письмовий запит органу державної податкової служби.
Неможливість однозначного тлумачення цих підстав може спричинити неоднакове застосування їх на практиці. Цим створюються умови для зловживання податковими органами правом на проведення перевірок, суб'єктивного ставлення до окремих платників податків, адміністративного тиску на них, що призведе до порушення конституційних прав осіб на підприємницьку діяльність (стаття 42 Конституції України).
За таких обставин пропоную підстави для перевірок, що нечітко сформульовані, залишають можливість для їх неоднозначного застосування на практиці, із Кодексу виключити з тим, щоб забезпечити рівність платників податків перед законом. Це зокрема, стосується підпунктів 78.1.6 і 78.1.10 пункту 78.1 статті 78. Підпункт же 80.2.4 пункту 80.2 статті 80 пропонується викласти в такій редакції:
"80.2.4. неподання суб'єктом господарювання в установлений законом строк обов'язкової звітності про використання реєстраторів розрахункових операцій, розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, подання їх із нульовими показниками".

Б. Кодексом податковому органу надається право звернення до суду з метою зупинення операцій на рахунках платника податку у випадку його відмови допустити посадових осіб органу державної податкової служби до проведення перевірки (підпункт 20.1.15.1 підпункту 20.1.15 пункту 20.1 статті 20, пункт 81.2 статті 81).
Таким чином, до платника податків передбачається застосовувати обмеження його прав ще до проведення перевірки та до встановлення за її результатами факту порушення таким платником податкового закону.
Ця норма не тільки порушує фундаментальні засади настання відповідальності особи за протиправні дії. На практиці вона може бути використана як засіб обмеження підприємницької діяльності платника податків з боку контролюючих органів.
Вважаю, що процедура зупинення операцій на рахунках платника податку не може застосовуватися тільки на підставі відмови платника допустити податківців до перевірки.
Аналогічне зауваження викликає і положення пункту 84.4 статті 84 щодо покладення на платника податків відповідальності за неподання документів, предметів та інших матеріалів експертові.
Виходячи з цього, пропоную підпункт 20.1.15.1 підпункту 20.1.15 пункту 20.1 статті 20 та друге речення пункту 81.2 статті 81, пункт 84.4 статті 84 Закону виключити.

В. У Кодексі передбачено обов'язок платника податків під час перевірки давати пояснення з питань оподаткування (пункт 81.3 статті 81).
Такий обов'язок суперечить Конституції України, якою встановлено, що будь-яка особа не несе відповідальності за відмову давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (стаття 63). Основним Законом держави таким чином гарантовано право особи відмовитися давати такі пояснення з будь-якого питання, в тому числі і з питань оподаткування.
За цих обставин з Кодексу необхідно виключити норми про запровадження законодавчого примусу для платника податків давати пояснення з питань оподаткування. Натомість у Кодексі необхідно закріпити право платника податків відмовлятися від надання таких пояснень і передбачити законодавчі гарантії цього права.
Зокрема, пропоную виключити:
у підпункті 16.1.8 пункту 16.1 статті 16 слова "давати пояснення з питань оподаткування у випадках, передбачених законами";
у підпункті 20.1.2. пункту 20.1 статті 20 слова "та пояснення з питань, що виникають під час перевірок та стосуються реалізації повноважень органів державної податкової служби, встановлених цим Кодексом та іншими законами України";
у пункті 20.1.23 слова "пояснень та";
у пунктах 78.1.4 слово "обов'язковий";
в абзаці другому підпункту 81.3 статті 81 слова "давати пояснення з питань оподаткування у випадках, передбачених цим Кодексом";
підпункт 83.1.5 пункту 83.1 статті 83 виключити.

Г. Кодексом визначено, що податкові роз'яснення окремих положень податкового або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби або митні органи, надаються за самостійним рішенням відповідного центрального контролюючого органу, коли до таких органів надходить значна кількість однорідних звернень щодо надання консультацій з практичного використання окремих норм податкового законодавства (пункти 52.7 та 52.8 статті 52).
Податкове роз’яснення затверджується наказом Міністерства фінансів України, який реєструється Міністерством юстиції України.
Порядок надання та оприлюднення податкових роз'яснень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Вважаю, що з метою однозначного застосування як контролюючими органами, так і платниками податків податкових норм, слід розглянути питання про відмову від інституту податкових роз’яснень, оскільки податкові відносини мають бути врегульовані законом. Це відповідатиме статтям 67 та 92 Конституції України, відповідно до яких кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори виключно в порядку і розмірах, встановлених законами.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 117 Конституції України реєстрації в порядку, встановленому законом, підлягають нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Таким чином, податкове роз’яснення не має сили нормативно-правового акта, а тому державна реєстрація податкових роз’яснень Міністерством юстиції України не здійснюється.
З огляду на викладене пропоную:
1) виключити:
підпункт 14.1.173 пункту 14.1 статті 14;
з назви статті 52 слова "та податкове роз'яснення";
пункти 52.6, 52.7 і 52.8 статті 52;
з назви статті 53 слова "та податкових роз'яснень";
пункт 53.2 статті 53 Кодексу;
2) у пункті 53.1 статті 53 слова "та/або податкового роз'яснення, наданих" замінити словом "наданої", а слова "або податкове роз'яснення були змінені або скасовані" – словами "була зміна або скасована";
3) назву глави 3 розділу ІІ викласти в такій редакції:
"Глава 3. Податкові консультації".

Д. У Кодексі визначено, що підставою для розстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу платника податків є надання ним достатніх доказів існування обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу такого платника податків (пункти 100.4 і 100.5 статті 100 розділу ІІ "Адміністрування податків, зборів (обов'язкових платежів)".
Підставою для відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків є надання ним доказів, що свідчать про наявність дії обставин непереборної сили, які призвели до загрози виникнення або накопичення податкового боргу такого платника податків.
Названі положення надають керівнику контролюючого органу (його заступнику) право на власний розсуд оцінювати достатність доказів, які можуть бути підставою для розстрочення або відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків, що створює ризик прийняття таким керівником (його заступником) упереджених, необ'єктивних рішень.
Це може призвести до неоднакового застосування до різних платників податків норм закону щодо розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань і, як наслідок, до порушення їх прав.
Ураховуючи викладене, з метою запобігання корупційним проявам, вважаю за доцільне у статті 100 Кодексу пункт 100.4 після слів "доказів існування обставин" і пункт 100.5 після слова "доказів" доповнити словами "перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України".

Е. Відповідно до Кодексу для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності державної податкової служби використовується будь-яка інформація, оприлюднена та/або добровільно або за запитом надана органу державної податкової служби (підпункт 72.1.6 пункту 72.1 статті 72).
Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України" податковою інформацією є сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб'єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій. Таким чином, будь-яка оприлюднена та/або добровільно або за запитом надана органу державної податкової служби інформація може вважатися податковою інформацією.
Водночас згідно з Кодексом, якщо за наслідками отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, це є підставою документальної позапланової виїзної перевірки (пункт 78.1.1 пункт 78.1 статті 78).
Отже, будь-яка оприлюднена інформація, що може бути суб'єктивною або поширюватися з метою дискредитації того чи іншого платника податків, може впливати на рішення податкових органів щодо проведення документальної виїзної позапланової перевірки.
Для уникнення такої ситуації пропоную підпункт 72.1.6 пункту 72.1 статті 72 викласти в такій редакції:
"72.1.6. для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності також використовується інша інформація, оприлюднена як така, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства та/або добровільно чи за запитом надана органу державної податкової служби в установленому законом порядку".

Є. Кодекс зобов'язує великих платників податків надавати органам державної податкової служби в електронному вигляді копії документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів. При цьому не враховано, що не всі первинні документи ведуться платниками податків в електронному вигляді, що унеможливлює їх надання відповідно до вимог Кодексу.
З огляду на це вважаю за доцільне передбачити в Кодексі, що в електронному вигляді мають подаватися лише ті первинні документи, що ведуться в електронному вигляді.
Тому пропоную підпункт 72.1.1.2 підпункту 72.1.1 пункту 72.1 статті 72 Кодексу після слів "первинних документах" доповнити словами "які ведуться в електронному вигляді".

Ж. Кодекс значною мірою погіршує умови одержання в Україні послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами, що надаються нерезидентами. Зокрема, Кодексом запроваджується повна заборона на включення до витрат платника податку на прибуток витрат, понесених (нарахованих) у зв'язку з придбанням послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами у нерезидента, що не має свого постійного представництва в Україні.
Запровадження такої норми позбавляє суб'єктів господарювання економічних стимулів для просування товарів вітчизняного виробництва за кордон, ускладнює вихід українських підприємств на міжнародні ринки цінних паперів та ринки капіталу, а тому не може бути підтримано.
У зв’язку з цим пропоную підпункт 139.1.13 пункту 139.1 статті 139 викласти в такій редакції:
"139.1.13. витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами (крім витрат, здійснених (нарахованих) на користь постійних представництв нерезидентів, які підлягають оподаткуванню згідно з пунктом 160.8 статті 160 цього Кодексу) в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному.
При цьому до складу витрат не включаються у повному обсязі витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами у випадку, якщо особа, на користь якої здійснюються відповідні платежі, є нерезидентом, що має офшорний статус з урахуванням положень пункту 161.3 статті 161 цього Кодексу".

З. Кодекс встановлює обмеження щодо включення до витрат платежів на користь нерезидентів у вигляді роялті, зокрема розміром не більше 4 відсотків виручки від реалізації продукції (робіт, послуг). За цих умов стає економічно невигідним здійснювати в Україні прокат іноземних фільмів, розповсюдження аудіо- та відеопродукції, зарубіжної літератури, перекладеної в Україні.
З метою недопущення погіршення доступу українських громадян до світового культурного надбання вважаю за доцільне не поширювати встановлене Кодексом обмеження з урахування витрат у вигляді роялті на роялті за користування авторським правом на кінематографічні фільми іноземного виробництва, музичні, літературні твори.
У зв’язку з цим пропоную абзаци другий і третій підпункту 140.1.2 пункту 140.1 статті 140 викласти в такій редакції:
"До складу витрат не включаються нарахування роялті у звітному періоді на користь:
1) нерезидента (крім нарахувань на користь постійного представництва нерезидента, яке підлягає оподаткуванню згідно з пунктом 160.8, нарахувань, що здійснюються суб’єктами господарювання у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", та нарахувань за надання права на користування авторським, суміжним правом на кінематографічні фільми іноземного виробництва, музичні та літературні твори) в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а також у випадках, якщо виконується будь-яка з умов".

И. Відповідно до Кодексу постійні представництва нерезидентів в Україні для цілей цього Кодексу кваліфікуються як нерезиденти. За таких обставин виникає подвійне оподаткування доходів постійних представництв, оскільки такі доходи оподатковуються на загальних підставах та за ставкою в розмірі 15 відсотків у частині доходу, що виплачується нерезиденту резидентом. Зазначений механізм оподаткування не буде стимулювати нерезидентів, що здійснюють господарську діяльність в Україні через постійні представництва, реінвестувати одержані в Україні доходи в економіку України.
У зв’язку з цим пропоную пункт 160.2 статті 160 Кодексу після слів "уповноваженої ним особи" доповнити словами "(крім постійного представництва нерезидента на території України)".

І. Передбачене Кодексом збільшення на 40 відсотків рентної плати за природний газ, що видобувається в Україні, за умови незмінної ціни на природний газ власного видобутку негативно позначиться на обсягах власного видобутку газу та призведе до їх падіння. Це, у свою чергу, спричинить заміщення газу власного видобутку для населення імпортованим природним газом.
Уже за 9 місяців 2010 року через необгрунтовано високі ставки рентної плати за природний газ обсяг газу власного видобутку НАК "Нафтогаз України" зменшився проти відповідного періоду 2009 року майже на 744 млн. куб. метрів.
До того ж зростання ставки відповідного платежу призведе до скорочення чистого прибутку газовидобувних підприємств, які перебувають в управлінні НАК "Нафтогаз України", що, відповідно, зумовить скорочення надходжень до державного бюджету за рахунок такого виду доходу, як податок на прибуток підприємств.
У зв’язку з цим пропоную:
У пункті 258.1 статті 258:
у абзаці другому підпункту 258.1.1 цифри "280" замінити цифрами "237";
у абзаці третьому підпункту 258.1.1 цифри "140" замінити цифрами "118,5";
у абзаці другому підпункту 258.1.2 цифри "70" замінити цифрами "59,25";
у абзаці третьому підпункту 258.1.2 цифри "56" замінити цифрами "47,4";
у абзаці четвертому підпункту 258.1.2 цифри "14" замінити цифрами "11,85".

Х. ДИСБАЛАНС У ВИЗНАЧЕННІ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ ПЛАТНИКА ПОДАТКУ І КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ

Кодексом передбачається суттєве розширення повноважень контролюючих органів і, відповідно, збільшення обов'язків у платників податків. При цьому Кодекс не визначає чіткого механізму відповідальності посадових і службових осіб контролюючих органів за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Посадові особи контролюючих органів за Кодексом несуть відповідальність згідно із законом. Однак Закону, який би передбачав таку відповідальність, на сьогодні немає.
Натомість у Кодексі системно викладено положення щодо притягнення до відповідальності платника податків.
Такий дисбаланс у правовому регулюванні створює передумови для можливих зловживань правом з боку контролюючих органів, викликає у підприємців обгрунтовані побоювання можливого тиску з боку цих органів.
Тому вважаю, що Кодекс потребує системного доопрацювання в цій частині.
Потрібно чітко врегулювати весь комплекс питань відповідальності працівників контролюючих органів, передбачивши відповідальність за порушення прав платників податків (у тому числі під час прийняття податкової звітності, проведення перевірок).
Так, наприклад, пункт 21.3 статті 21 та пункт 94.13 статті 94 пропоную викласти відповідно в такій редакції:
"21.3. Шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам";
"94.13. Платник податків має право на відшкодування збитків та немайнової шкоди, завданих органом державної податкової служби внаслідок неправомірного застосування арешту майна такого платника податків, за рахунок коштів державного бюджету, передбачених органам державної податкової служби, згідно із законом. Рішення про таке відшкодування приймається судом".
Вважаю за необхідне відкорегувати й інші положення Кодексу, передбачивши дієві механізми відшкодування завданої платникам податків неправомірними діями шкоди.

ХІ. ПОРУШЕННЯ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

А. Кодекс передбачає право особи – платника податку на доходи фізичних осіб зменшити суми цього податку, що підлягають сплаті, шляхом одержання знижки до загального річного оподатковуваного доходу.
Водночас Кодексом установлено, що податкова знижка може бути надана виключно резиденту, який має реєстраційний номер облікової картки платника податку (підпункт 166.4.1 пункту 166.4 статті 166).
Разом із цим Кодекс не вимагає одержання такого номера від осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків.
Таким чином, Кодекс ставить віруючих перед дилемою – поступитися власними релігійними переконаннями з тим, щоб одержати знижку, або ж додержуватись власних переконань і щороку позбавляти себе частини доходу.
Це є порушенням конституційних принципів рівності громадян перед законом і заборони обмежень за ознакою релігійних переконань (стаття 24 Конституції України), що в принципі неприпустимо для демократичної, соціальної, правової держави, якою є Україна.
Тому пропоную в Кодексі урівняти у праві на одержання податкової знижки всіх платників податку на доходи фізичних осіб, у тому числі й осіб, які через релігійні переконання не прийняли реєстраційний номер, і доповнити підпункт 166.4.1 пункту 166.4 статті 166 відповідним положенням.

Б. Кодексом до працівника прирівнюється фізична особа, в тому числі самозайнята особа, якій нараховується (виплачується, надається) дохід за виконання нею певної роботи/надання послуги згідно з цивільно-правовим договором у разі, коли буде встановлено, що відносини за таким договором фактично є трудовими (абзац другий підпункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14).
Таким чином, відносини за будь-яким цивільно-правовим договором (наприклад, перевезення таксі, побутовий підряд, довічне утримання - догляд) можуть вважатися трудовими із застосуванням відповідного режиму оподаткування як найнятого працівника та виникнення обов'язків утримання відповідних сум податку на доходи фізичних осіб, які утримуються із заробітної плати.
У зв'язку з цим пропоную абзац другий підпункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 виключити.


ХІІ. ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ВІДПОВІДНОСТІ
КОДЕКСУ ВИМОГАМ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТЕХНІКИ

Кодекс містить низку внутрішніх неузгодженостей, певних неточностей, окремі його положення допускають двочитання, що може ускладнити, а в деяких випадках й унеможливити застосування його норм на практиці.
Так, наприклад, за Кодексом до витрат, а не на збільшення первісної вартості основних фондів з метою амортизації включаються суми витрат, пов’язані з поліпшенням об’єктів основних засобів, у розмірі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року (абзац другий пункту 146.11 статті 146). У такому ж розмірі дозволяється включати до витрат і витрати на ремонт основних засобів (пункт 146.12 статті 146). Водночас статтею 144 Кодексу визначається, що амортизації підлягають витрати на проведення ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних засобів, що перевищують 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів (абзац четвертий пункту 144.1). Відповідні неузгодженості норм Кодексу щодо врахування у складі витрат і витрат, пов’язаних з поліпшенням та ремонтом основних фондів, створюють підгрунтя для неоднакового застосування положень Кодексу і мають бути усунені.
Тож, пропонується у статті 146:
абзац перший пункту 146.11 після слів "пов’язаних із" доповнити словами "ремонтом та", а після слів "щодо якого здійснюється" – словами "ремонт та";
абзац другий пункту 146.11 виключити;
пункт 146.12 статті 146 викласти в такій редакції:
"146.12. Сума витрат, що пов’язана з ремонтом та поліпшенням об’єктів основних засобів, у тому числі орендованих, у розмірі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року, відноситься до витрат того звітного податкового періоду, в якому такі ремонт та поліпшення були здійснені".



Президент України В.ЯНУКОВИЧ