Нора раттуса.

Уїльям Сароян МОЄ СЕРЦЕ У ГОРАХ 1914 року, коли я був ще малий, до нас, на вулицю Сан-Бені- то, забрів якийсь дід по дорозі до будинку для старих. Він ішов, граючи на трубі, і спинився перед нашим будинком. Я вибіг з подвір'я на вулицю послухати його, але він уже не трубив. Тоді я попросив його: — Заграйте що-небудь ще, дуже хочеться послухати. А він і каже: — Дав би ти, хлопче, краще скляночку води старому, серце якого не тут, а в горах. — У яких горах? — спитав я. — Шотландських,— відповів старий.— Тож дай водички. — А що робить ваше серце у Шотландських горах? — Тужить. Будь ласка, дай мені склянку холодної води. — А де ваша мама? — Моя мама в Талсі, в штаті Оклахома, проте серце її не там. — А де ж? — У Шотландських горах,— мовив старий.— Хлопче, я стра- шенно хочу пити. — Чому це вся ваша сім'я залишає серце в горах? — Такі ми вже вдалися,— відповів старий.— Сьогодні тут. а завтра — прощавайте. — Сьогодні тут, а завтра — прощавайте? — повторив я.— Що це значить? — Щойно ми були живі, а ось нас уже немає,— пояснив старий. — Гаразд, а що ваша мама робить у Талсі, в штаті Оклахо- ма? — допитувавсь я. — Тужить,— мовив старий. — А де мама вашої мами? — вів я далі. — Вона в штаті Вермонт, у маленькому містечку Уайт-Рівер- Джанкшон, але серце її не там. — Бідне старе, висохле серденько. А де воно? Може. теж у горах? — У справжнісіньких горах. Синку, я вмираю від спраги. У цю мить на ґанок вийшов мій батько і заревів, мов лев, якого розбудили після поганих сновидінь. — Джонні,— гаркнув він,— відчепись ти від цього нещасного старигана. Подай йому кухоль води, поки він не впав і не віддав богові душу. Що в тебе за манери, хай тобі біс! — Отакої, не можна вже один раз у житті розпитати манд- рівника,— огризнувсь я. — Швидше подай старому джентльменові води! — звелів бать- ко.— Не стій, як бовдур, хай тобі біс! Дай йому ковток води, поки він не впав і не віддав богові душу. — Сам давай,— відказав я — Однак нічого не робиш. — Я нічого не роблю? — скрикнув батько. — Джонні, адже ти добре знаєш, хай тобі біс, що я пишу нову поему. — А звідки мені знати? Стоїш отут на веранді, засукавши рукави, та й годі. Звідки мені знати, як ти гадаєш? — Ну, годі, ти повинен знати, — мовив батько. — День добрий,— звернувся старий до батька.— Ваш синок розповідав мені, який чудовий прохолодний клімат у ваших краях. «Господи Ісусе, я ж нічогісінько не говорив йому про клі- мат,— подумав я.— І звідки він це вигадав?» — Добрий день,— відповів батько.— Чи не зайдете до нас на хвильку спочити? Нам буде дуже приємно, якщо й ви сядете з нами до нашої скромної трапези. — Сер,— промовив старий,— я вмираю з голоду. Я приймаю ваше запрошення. — А ви вмієте грати «Лиш поглядом за мене пий»? — спитав я.— Хотілося б послухати, це моя улюблена пісня. Може, заграєте мені? Чудова пісня. — Синку, коли ти доживеш до моїх років, то зрозумієш, що не в піснях щастя Хліб, ось що важливо. — Та все ж, може, заграєте? Старий зійшов на ґанок і потис батькові руку. — Мене звати Джаспер Мак-Грегор,— відрекомендувався він.— Я актор. — Дуже радий познайомитися з вами, — промовив батько. — Джонні, принеси містерові Мак-Грегору кухоль води. Я побіг до колодязя, набрав у кухоль холодної води і подав старому. Він випив увесь кухоль одним духом. Потім окинув поглядом обрій, глянув на небо і на вулицю Сан-Беніто, над якою вже заходило сонце. — Мабуть, звідси мені тисяч із п'ять миль додому,— сказав він.— Як ви гадаєте, чи не з'їсти нам по шматочку хліба з сиром, щоб підтримати силу духу в тлінному тілі? — Джонні,— звернувся до мене батько,— збігай до бакалій- ника, візьми французький батон і фунт сиру. — Давай гроші. — Скажи містерові Козаку, нехай дасть наборг. У мене ані гроша. — Таж не дасть він. Йому набридло. Він і так гнівається. Каже, що ми ніде не працюємо й ніколи не оплачуємо рахунків. Ми йому заборгували сорок центів. — Іди умов його, — звелів батько. — Адже знаєш, це твій обо- в'язок. — Але ж він і слухати не хоче, — опирався я. — Нічого я не знаю, каже, спершу поверніть мої сорок центів. — Іди, іди,— повторив батько,— умов його дати французький батон і фунт сиру. Ти це вмієш. — Іди, синку,— підтримав його старий,— скажи містерові Козаку: французький батон і фунт сиру. — Ну ж бо, Джонні, не лінуйся, йди,— вмовляв батько.— Ти ще жодного разу не повертався звідти з порожніми руками. Не мине й десяти хвилин, як ти прийдеш додому з харчем, гідним короля. — Не знаю. Містер Козак говорить, що ми хочемо його обшах- рувати. Він хотів би довідатись, яка в тебе робота. — Гаразд, іди до нього й розкажи. Мені немає чого приховува- ти. Я пишу вірші. Скажи містерові Козаку, що я вдень і вночі пишу вірші. — Може, й так,— погодився я.— Але навряд, щоб це на нього дуже вплинуло. Він говорить, ніби ти й пальцем не ворухнеш, щоб знайти собі роботу, як інші безробітні. Називає тебе ледарем і неробою. — Іди й скажи тому чоловікові, що він божевільний! А твій батько — один з найбільших невідомих поетів нашого часу. — Йому на це начхати. Та вже піду, спробую. А хіба в нас удома нічого немає? — Сама кукурудза. Чотири дні підряд жуємо лише кукурудзу. Джонні, ти неодмінно повинен роздобути хліба й сиру, коли хочеш, щоб я закінчив цю велику поему. — Гаразд, спробую,— погодився я. — Та довго не барися,— втрутився старий.— Мені звідси п'яти тисяч миль додому. — А я бігом. — Гляди, якщо знайдеш на дорозі гроші, — наказав батько, — половина — моя, не забудь. Усю дорогу до крамниці я біг і весь час дивився собі під ноги, однак не знайшов ані цента. Я ввійшов у крамницю. Містер Козак прокинувся і звів на мене очі. — Містере Козак,— почав я.— Що, коли б ви опинилися в Китаї сам-самісінький і без цента в кишені? Хіба ви не надія- лися б, що хто-небудь із тамтешніх християн дасть вам хоч фунт рису? — Що тобі треба? — спитав містер Козак. — Та я просто так, погомоніти. Адже ви, мабуть, надіялися б. що який-небудь представник арійської раси конче допоможе вам. Авжеж, містере Козак? — Хоч трохи грошей приніс? — знову спитав він. — Не про гроші мова, містере Козак,— вів я далі.— Говоримо про людину в Китаї. Як ви гадаєте, чи потрібна їй допомога білої раси? — Нічого не знаю, не чув. — А що б ви робили в Китаї, опинившись у таких скрутних обставинах? — Не знаю,— повторив містер Козак.— Що мені там робити, в Китаї? — Припустимо, ви попали в Китай і дуже зголодніли, а нав- круги жодної знайомої душі. Ви можете собі уявити, щоб будь- який християнин відпустив вас принаймні без фунта рису, містере Козак? — Та, мабуть, ні. Але ж ти, Джонні, не в Китаї і твій тато теж. Адже тобі й твоєму татусеві рано чи пізно доведеться попра- цювати, то чому б вам не почати зараз? Я більш не відпускатиму вам ваборг, бо знаю, ви мені не заплатите, — Містере Козак, ви мене не так зрозуміли. Ні про які про- дукти я не говорю. А тільки навкруги вас у Китаї язичники, і ви серед них — голодний, при смерті... — Ми не в Китаї,— заперечив містер Козак.— Тут, у цій країні, треба заробляти на життя. На кого не глянь, усі в Америці працюють. — Містере Козак, а що, коли б вам треба було тільки батон і фунт сиру, щоб урятувати своє життя? Невже ви посоромилися б попросити про це християнського місіонера? — Посоромився б,— підтвердив містер Козак.— Мені було б соромно просити. — Навіть коли б ви знали, що повернете йому два батони і два фунти сиру? Навіть тоді? — Навіть тоді. — Але це вже погано, містере Козак. Ви піддаєтесь відчаю. Подумайте, на вас може чекати лише смерть. Невже ви помрете далеко від сім'ї, на чужині, в Китаї, ой, містере Козак! — Мені це байдуже, нехай і так. А ось ти і твій тато мусили заплатити за хліб і за сир. Чому твій батечко не шукає роботи? — Містере Козак, а як ви взагалі поживаєте? — Чудово, Джонні. А ти? — Краще нікуди, містере Козак. А як ваші дітки? — Дуже добре. Степан почав ходити. — Та невже, оце славно! А як Анжела? — Анжела почала співати. А як почуває себе твоя бабуся? — Добре! Вона теж почала співати. Каже, що хоче стати оперною зіркою — їм, мовляв, краще жити, ніж королевам. А як ваша дружина Марта, містере Козак? — О, чудово! — Мені дуже приємно чути це! Отже, все гаразд у вас дома, на вулиці Іст-Оріндж, номер сто сорок дев'ять. О, ваш Степан стане колись великою людиною. — Будемо сподіватися. Я вже неодмінно віддам його в серед- ню школу, нехай досягне всього, чого не маю я. Не хочу, щоб він сидів за прилавком. — Я дуже, дуже вірю в Степана,— мовив я. — Та що тобі треба, Джонні? — спитав містер Козак,— Скіль- ки грошей приніс? — Містере Козак, адже я прийшов сюди не купувати. Я, знає- те, люблю іноді потішити себе мирною філософською бесідою. Дайте мені французький батон і фунт сиру; — Плата готівкою,— сказав містер Козак. — Авжеж, а як Естер? — спитав я.— Як поживає ваша дочка красуня Естер? — В Естер усе гаразд, Джонні. А ось тобі доведеться платити готівкою. Ви з твоїм татусем — найненадійніші люди в усій нашій окрузі. — Який я радий,— кажу,— що в Естер усе гаразд. А ви знаєте, містере Козак, який у нас гість? Містер Джаспер Мак- Грегор. Він, до речі, просив запитати у вас, чи ви бачили його коли-небудь на сцені? Це великий актор. — Не чув я про такого,— мовив містер Козак. — І пляшку пива для містера Мак-Грегора,— додав я. — Ні, пива я тобі не можу дати. — Та що ви, як це не можете? — Не можу,— повторив містер Козак.— Я відпущу вам тіль- ки вчорашній батон і фунт сиру. А що робить твій батько, коли в нього є робота? — Мій батько пише вірші, містере Козак, більш він нічого не робить. Він один з найвидатніших поетів світу. — Коли він одержить гроші? — Ніколи. Не можна бути видатним і брати за це гроші. — Щось мені не подобається така робота. Чому твій тато не працює, як усі люди? — Він працює старанніше, ніж будь-хто. Удвічі більше, ніж звичайні люди. — Так от, Джонні, тепер ви заборгували мені п'ятдесят п'ять центів. Нехай уже сьогодні відпущу вам продукти, але це остан- ній раз. — Перекажіть Естер, що я люблю її,— попросив я. — Неодмінно,— запевнив містер Козак. Я побіг додому з французьким батоном і фунтом сиру. Батько і містер Грегор чекали на вулиці, щоб швидше довіда- тись, чи одержав я продукти. Вони пробігли назустріч мені з півквартала і, коли побачили, що продукти є, замахали руками бабусі, яка стояла на ґанку. Вона пішла в кімнату, щоб накрити на стіл. — Я знав, що тобі пощастить,— сказав батько. — Я також,— притакнув містер Мак-Грегор. — Він каже, що ми мусимо заплатити п'ятдесят п'ять центів, а то, мовляв, він більше не даватиме нам наборг. — Нехай говорить, що хоче,— заспокоїв мене батько.— А про що ти з ним сьогодні бесідував? — Спершу про Китай і про того голодного, який на краю могили. А потім розпитував про його сім'ю. — То як же вони поживають? — Чудово! Ми всі пішли в кухню і з'їли батон, фунт сиру й випили кож- ний по три кварти води. Коли зникла остання крихта хліба, міс- тер Мак-Грегор став обдивлятись кухню, шукаючи, чого б іще з'їсти. — Що в отій зеленій банці там нагорі, Джонні?. — Мармурові кульки. — А в отій шафі? Там немає нічого їстівного? — Тільки коники. — А що то за глечик такий великий отам, у кутку? В ньому немає нічого такого? — Там у мене сидить вуж. — Дуже добре,— зрадів містер Мак-Грегор.— Шматок варено- го вужа був би зараз мені дуже до речі. — Цього вужа не можна їсти. — Чому, Джонні? А чому б і ні, хай йому біс? Я чув, що жителі Борнео їдять змій і коників. У тебе немає де-небудь із півдюжини ситеньких коників, Джонні? — Тільки чотири штуки. — То чого ж ти мовчиш, давай їх сюди,— сказав містер Мак- Грегор.— Ось наїмося досхочу, і я тобі заграю на трубі «Лиш поглядом за мене пий». — Не хочу вбивати їх! Кожне створіння хоче жити! — вигук- нув я. — Я страшенно голодний, Джонні. — Я теж, але я не дозволю вам їсти мою змію. Я її спіймав, а не ви. — Який сенс тримати в себе якогось старого, облізлого вужа? — спитав Мак-Грегор. — А коли він мені подобається? — відборонявся я. — Хіба не краще приготувати його і з'їсти, такого смачного, ситенького...— наполягав містер Мак-Грегор. Батько сидів за столом, поклавши голову на руки, й дрімав. Бабуся походжала по всьому будинку й співала арії Пуччіні. «Усе по вулицях блукаю»,— репетувала вона по-італійському. — Ніхто не стане готувати вам мою змію,— запевнив я. — Гаразд,— погодився містер Мак-Грегор.— Нехай буде по-твоєму, Джонні, однак я ще голодний. — Може, заграєте нам що-небудь, містере Мак-Грегор? — спи- тав батько.— Мабуть, хлопчикові буде приємно. — Звичайно, містере Мак-Грегор,— попросив і я. — Гаразд, Джонні, нехай уже буде так. І він підвівся й почав голосно трубити, голосніше за всіх трубачів на світі. Переполохав людей на багато миль довкіл. Вісімнадцять сусідів зібралися перед нашим будинком. Коли міс- тері Мак-Грегор протрубив до кінця, всі зааплодували. Батько вииів його на ґанок і сказав: — Любі друзі й сусіди, дозвольте відрекомендувати вам Джас- пер'а Мак-Грегора, найвизначнішого шекспірівського актора наглих днів. Любі друзі й сусіди нічого не відповіли, тоді заговорив сам містер Мак-Грегор. — Немов учора було, так пам'ятаю свій перший виступ у Лон- доні 1867 року... І став розповідати історію своєї кар'єри. Аж ось наперед вийшов Руф Еплі, тесляр. Він сказав: — Чи не можна нам послухати ще трошки музики, містере Мак-Грегор? А містер Мак-Грегор йому: — А чи не знайдеться у вас дома курячого яйця? — Звісно, знайдеться,— відказав Руф.— У мене дома їх ціла дюжина. — Вам не важко буде принести одне яйце з тієї дюжини? — знову спитав Мак-Грегор.— А коли повернетесь, я заграю вам пісню, що примусить ваше серце трепетати від горя й радості. — Іду, іду,— погодився Руф і пішов додому по яйце. У Тома Брауна містер Мак-Грегор спитав, чи не знайдеться у нього вдома шматочка ковбаси, і той відповів: «Знайдеться». Тоді містер Мак-Грегор сказав, що коли Том принесе цей шмато- чок, він заграє йому таку пісню, від якої зміниться все Томове життя. І Том пішов додому по ковбасу, а містер Мак-Грегор став питати підряд кожного з вісімнадцяти любих друзів і сусідів. чи не знайдеться в них удома чого-небудь смачненького, і кожний відповідав: «Знайдеться»,— і всі розійшлися по домівках принести чого-небудь смачненького, бо містер Мак-Грегор обіцяв їм заграти щось надзвичайно приємне. А коли всі друзі й сусіди повернулися, несучи різну їжу, містер Мак-Грегор підніс трубу до губів і заграв «Моє серце у горах і душа моя там». Усі сусіди заплакали й розій- шлися по домівках, а містер Мак-Грегор взяв усе, що вони при- несли, в кухню, і наша сім'я почала бенкетувати, співати й веселитись. Яйце, ковбаса, зелена цибуля, два сорти сиру, масло, два сорти хліба, варена картопля, свіжі помідори, диня, чай і багато інших смачних речей. — усе це ми з'їли, запили чаєм, аж животи в нас пороздувались. Після цього містер Мак-Грегор мовив: — Сер, якщо ви не заперечуєте, я лишився б погостювати у вас кілька днів. Батько сказав: — Сер, мій дім — ваш дім. Містер Мак-Грегор жив у нас сімнадцять днів, а на вісімнад- цятий до нас прийшов чоловік із будинку для старих: — Я шукаю Джаспера Мак-Грегора, актора. Батько спитав його: — Чого вам треба? — Яз будинку для старих, ми просимо містера Мак-Грегора повернутися до нас, бо через два тижні влаштовуємо наш щоріч- ний спектакль і нам потрібні актори. Містер Мак-Грегор устав з підлоги, де він дрімав, і спитав: — Що ви сказали, юначе? — Мене звати Девід Купер. Я з будинку для старих. Вас про- сять повернутися зі мною, бо нам потрібний актор для нашого нового спектаклю «Дивацтва старих у 1914 році». І містер Мак-Грегор пішов з тим чоловіком, а на другий день мій батько дуже зголоднів і сказав: — Джонні, а піди-но в крамницю до містера Козака і дістань чого-небудь поїсти. Адже ти зумієш це, Джонні. Принеси, що зможеш. — Містерові Козаку треба спочатку заплатити п'ятдесят п'ять центів. Він не дасть нам ані крихти без грошей. — Іди, іди, Джонні,— підганяв мене батько.— Адже ти завжди можеш умовити того славного словацького джентльмена. І я пішов у крамницю до містера Козака і почав обговорювати китайське питання з того самого місця, на якому спинився мину- лого разу. Я доклав величезних зусиль, щоб піти з крамниці не з порожніми руками. Я домігся пакуночка пташиного насіння і баночки кленового соку. А батько мовив: — Джонні, коли б така їжа не зашкодила старій леді. І справді, вранці ми почули, що бабуся щебече зовсім, як канарка, а батько ще й почав бідкатись: — Як же це я, хай йому біс, напишу велику поему, сидячи тільки на пташиному кормі!